Похід на Шипіт і вище...

Отож, зібрались ми знову до Карпат. Група складалась на 52% та ж, яка була минулого разу при поході на Петрос і Говерлу. Тобто, я з братом, його дружина з дочкою, і моє сімейство у складі дружини і двох дітей. Ага, повинна була ще бути теща брата з його племінником, але про все по порядку...

Почалося все з того, що знову "Укрзалізниця" нам почала приносити сюрпризи. Вони проявились у відсутності квитків до Воловця аж на два поїзди. Один з них проїжджає через станцію Здолбунів (що більш нас влаштовує географічно), а другий тільки через станцію Острог (географічно - Оженин). Квитків не виявилось ні на один поїзд. Після довгого вишукування і дослідження сайтів сервісу "Укрзалізниці", виявилось, що для всіх нас є квиточки у двох вагонах аж тільки від станції Дубно.

Ну, дурне діло - не хитре, придбали ми ті квиточки попередньо, у касі. Вирішили їхати маршруткою з Рівного на Дубно о 20:15. Виїхали ми реально аж о 20:35. Це нас не особливо лякало, оскільки запас до поїзда залишався ще аж дві години. Тут треба зробити ліричний відступ: племінник брата чимось отруївся фактично перед самим виїздом, тож логічно було констатувати, що їхати йому в Карпати категорично не рекомендується. А оскільки  супроводжуючою особою була його бабуся (теща брата), то 2 людини відсіялись ще на автовокзалі міста Рівне. Прикро, але що ж поробиш... Здоров'ю шкодити не рекомендується. Поїхали вони назад в Квасилів, а ми (основна група) на Дубно. 

Вийшли в Дубно на їх центральній площі, і стали чекати маршрутку на залізничний вокзал. Якщо враховувати те, що ми стали очікувати з 21:30, то, оскільки ми не місцеві і звикли до пізнього курсування транспорту в Рівному, інформація про те, що в Дубно маршрутки ходять більш-менш нормально до 20:00, а далі - як їм захочеться, нас вкрай підбадьорила. Адже до поїзда залишалась тільки одна година. Проте, десь за 30 хв. до прибуття поїзда ми були вже на місцевому вокзалі.

До поїзда залишалось ще пів-години. Я з братом подумав, що не погано було б вбити той час на повернення квитків, які в нас виявились зайвими. Біля касового вікна людей не було, то ж я зразу пішов у наступ. Віддав касиру 4 квитки (2 до Воловця і 2 зворотно до Здолбунова). Та, відповідно, попросила мій паспорт (не знаю, навіщо, якщо я купував квитки без документів), і почала оформляти процедуру повернення. Все б нічого, якби та тьотя вчасно не усвідомила, що до поїзда 30 хв., і, відповідно, якщо все правильно провернути, то можна непогано підзаробити на туристах. Тут вона не розгубилась і почала повільно, по одній букві переписувати мої паспортні дані. Хоча, треба віддати їй належне, один наш квиток вона зразу ж перепродала напряму якомусь місцевому пасажиру, котрому треба було їхати до Ужгорода. В нього вибору не було, поїхав до Воловця. А далі почалось саме цікаве: касир повільненько переписує мої дані, щось посимвольно друкує на комп'ютері... На станції оголошують прибуття нашого поїзда... Брат смикнув свого і мого рюкзака і побіг на перон. Я, із залізною витримкою, стою і чекаю грошиків за квиточки. Тьотя, явно не поспішаючи, дає мені якісь папірці на підпис, і продовжує щось там видруковувати на своєму персональному комп'ютері. Я одним оком споглядаю у віконечко. Бачу, проїхав локомотив нашого поїзда. Мимоволі підганяю касира. Та, з обличчям, що не пробивається нічим, поволі щось там вимальовує. Тут я розумію, що: або я отримую гроші за 3 квитка; або я їду з своєю сім'єю далі до Карпат. Я вибрав другий варіант. Починаю ввічливо прощатись з касиром, бажаю їй усіляких гараздів, і низько стартую в сторону перона і поїзда. Доброзичливі пасажири у залі очікування вокзалу мені на ходу підказують, що посадка на поїзд із другої сторони. Тобто з іншої сторони вагонів. Тут мене трохи тіпнуло. Якось не хотілось дружину з дітьми відправляти без себе.

Підбігаю до поїзда і на ходу рахую вагони. Мені потрібен був п'ятий. Під вагонами лізти не ризикнув. Вискочив на перший ліпший вагон, бачу - не то: провідника нема, двері всі зачинені. Перескакую на сусідню драбинку, на ходу щосили стукаю в двері вагона. Піднявшись вище побачив голову рідного брата і почав стукати у вікно. Провідник, злякано округливши очі, кинувся відкривати мені дверцята. Фактично, до вагона я зайшов самий перший, але з іншої, непосадочної сторони. Прийняв наші пакунки у вигляді рюкзаків.

Запакувались, постелились... В мене верхня полка боковушки, у брата - нижня. Поки щось там балакали між собою, впав пасажир з сусідньої верхньої полки. Впав весело і п'яно. Брязнув головою об столика і скотився в прохід.

Прийшов провідник і запропонував нам віддати нижню полку тому нещасному остарбайтеру, в обмін на його верхню. Помінялись, вляглись.

Варто зазначити, що на сусідній верхній полиці, їхав колега першого падаючого . Тож, десь після Львова, той колега успішно також загримів до низу. А живої ваги в нього десь так на 1,6 центнера... Ну, очухався він, знедолено подивився на верхню полку, і поліз на неї далі спати. 

Ось так, весело і невимушено ми доїхали до вже давно знайомого нам міста Воловець.

У Воловці нас зустрічав водій бусика, котрий згодився нас за 200 грн серед ночі довезти до водоспаду Шипіт.

Біля Шипоту було свіжо і прохолодно. Але там ми всі отримали тільки позитивні емоції від краси і звуків природи. Після сервісу "Укразалізниці", з його задухою, це описати не можливо.

Біля самого водоспаду є багато столиків, де ми й всілися перекусити

Поїли, погуляли біля водоспада.

 Пофотографувались...

Десь біля 6-ї ранку почали підходити туристи і перекривати краєвиди. Прийшлось іти далі.
Знайшли стежку, котра веде траверсом понад Шипотом. Піднімались на протязі десь 2-х годин. Якщо врахувати, що для моїх бійців то був перший похід в гори, то я, чесно кажучи, здивувався прудкості свого старшого сина. Фактично йшов він в голові нашої групи з моїм братом. Навіть йому вдавалось ще бігати під час підйому. Певно, треба було йому більше рюкзачка припакувати :))
Ну а менший синок - повна протилежність. Лінувався, треба було його волокти за руку до гори. Але, коли я знайшов правильний підхід до його мотивації, то вже ми з ним постійно підганяли нашу маму :)
Так от ми впевненим темпом ми траверсували гору. Вийшли на симпатичну полонину, вирішили трохи присісти перепочити.

Я пішов у розвідку цікавих місць. Виявилось, що поруч є три хороші місця для проживання. Вирішили поселитись в лісі, щоб сонечко не пекло. Поки збирались, до нас підлетів місцевий абориген.

 Всівся на залишки каркасу копички, і з цікавістю нас розглядав.

 Зрозумівши, що ми йому нічого смачного не привезли, вхопив якусь комаху і ображено полетів до лісу споживати білки та протеїни.

Перенесли ми весь свій пожиток і провіант до нашої стоянки, розбили табір, натягали дров і засіли їсти.

 А місцевий абориген все не полишав ідеї поживитись за наш рахунок.

 Після їжі трохи поспали, десь так до 18-00, оскільки в поїзді відпочинок доволі умовним.
Потім прогулялись до нашого локального водоспадика, де ми поповнювали запаси води.

До речі, якраз біля нас, на полонині був досить великий і ще не обскубаний чорничник. А трішки вище - ще й малина росла в досить великих кількостях.

Понаїдались ми того всього екологічно чистого добра від пуза.
Проходив мимо нашого табору місцевий любитель чорнички. Зайшов, посидів на колоді, побалакали трошки, і він пішов собі далі по своїх чорничних справах...

Ввечері вирішили зварити трав'яного карпатського чайку. Наші дами назбирали листя чорниці та малини, чебрець та звіробій. Поставили ту всю суміш на вогонь.

Чайок на виході отримали правильний, смачний і корисний.

На наступний день спали досхочу. Поснідали. Брат з сімейством пішов гуляти, а ми залишились сторожити табір.

  Оскільки я вчився в хіміко-біологічному класі, то я, відповідно, поняття не маю хто це :) До речі, хто знає, що це за звір, прохання відписатись в коментарях. Судячи з його жовтих плямок, воно може бути і отруйне.

Відпочивали ми на цьому місці аж 3 дні. Почали спускатись десь о 18-30. Спуск зайняв всього 45 хвилин. Вже в селі нас знову забрав той же дядько, котрий і привіз з вокзалу. Успішно довіз до вокзалу у Воловці. До речі, там якраз проходив фестиваль коломийок і були масові гуляння. О 23 годині був салют, треба відмітити, досить не поганий. Знімати його в мене вже не було натхнення :) 

Дорога додому була вже без пригод. Діти на руках спали до прибуття поїзда. Потім завантажились у вагон і прокинулись вже перед Здолбуновом.

Ось така була поїздка :)